Перший приємний діалог

Щось спочатку вона мені говорила, але я не запам’ятав. По-перше, швидко. По-друге, не зрозуміло. Голос у неї приємний, тому я більше до тембру її голосу прислухався. Але запам’ятав я ось що... Вона тицьнула пальцем у себе і щось сказала, потім у мене. Я не зрозумів. Вона повторила ще раз... Я зрозумів, що потрібно намагатися зрозуміти, що вона каже.

— Мі ян Натана!

Ага, Натана – це мабуть Наташа по-модному. Хоч вона й поставила наголос на першому складі, але я зрозумів. А «мі» - це мабуть «я», а «ян» - мабуть «є».

— Сіна ян... – її палець торкнувся моїх грудей.

Я зрозумів – вона питає як мене звати.

— Мі ян Роман! – це я сказав першу фразу.  – Сіна ян Натана. Мі ян Роман.

Натана покачала головою.

— Мі ян Натана. Сіна ян Роман. – сказала вона. 

Те ж саме, що я сказав, але наголос в іменах на першому складі. Ну, добре, якщо вона так хоче… І я повторив фразу так, як вона хотіла.

— Суно! – сказала вона, показавши чи то на вікно, чи на сонце.

Далі хлопнувши в ладоні додала: «Суно!» – показуючи на лампочку. Лампочка при цьому загорілася, гм-м, мабуть від хлопка долонями. Тобто «суно» - це, мабуть, «світло».

Взявши зі столу стакан з водою, мені нарешті принесли води і щось схоже на компот, вона сказала:

— Тело!

І знову наголос на першому складі. Чому так? Гм-м… Отже, значить, «тело» - це, мабуть,або стакан, або вода.

Далі вилила воду у пусту тарілка і сказала теж саме: «Тело!». Отож, значить, «тело» - це вода. Далі взяла в руки мій стакан «компоту» і знову сказала: «Тело!». Ага, зрозумів, значить «тело» - це «напій» в загальному значенні. Далі відкрила кран з водою, що був поруч, і сказала знову: «Тело!». Ага, тобто, як я зрозумів, «тело» -  це і напій, і просто будь-яка вода.

Далі вона показала мені листок на якому була намальована різноманітна їжа.

— Моку! – сказала вона.

Потім показала малюнок на якому люди їли.

— Моку! – знову сказала вона.

Що ж це виходить, «моку» - це і їжа, і їсти? Далі вона витягла з кармана яблуко, надкусила, і сказала:

— Мі моку!

Зрозумів, очевидно, що це означає «я їм».

Далі вона показала малюнок, на якому людина пила напій, і знову сказала:

— Моку!

Я не зрозумів. Вона знову повторила:

— Моку!

Не розумію, то моку означає не тільки їсти, а й пити?

Ніби розуміючи моє здивування, вона витягла з іншого карману пляшечку напою, відкрила і випила трішки, і сказала:

— Моку!

Тобто дійсно моку означає і їсти, і пити.

Далі випила ще напою і, гладячи рукою свій живіт, з задоволенням сказала:

— По-о-о-на!

Зрозумів. Тобто «пона» означає «смачно».

Далі вона витягла ще одну маленьку пляшечку і простягнула мені. Я взяв, але вона не відпускала руку, а сказала з якоюсь дивною інтонацією:

— Пона!

Я не зрозумів.

— Пона!

То що вона хоче, щоб я заздалегідь сказав, що напій хороший. Добре — я сказав «Пона» у відповідь. Вона схвально глянула на мене. Далі показала на цукерки, що лежали у мене на столі, так ніби хотіла, щоб я їх їй дав. Я дав їй декілька.

— Пона! – сказала вона так, ніби хотіла сказати «спасибі».

Це що ж «пона» означає не тільки «смачно», але й «спасибі»?

Далі підійшла до вікна, де стояв квітковий горщик з дуже красиво квіткою.

— Пона!

Тобто «пона» ще означає «красиво»? З глузду можна з’їхати!

Далі Натана показала два малюнки, на одному намальоване сонце, на іншому лампочка, яка горить,  і сказала:

— Суно!

Так «суно» - це світло, це я запам’ятав. Але може «суно» – це також «сонце»? Під малюнками були написи. Я їх замітив, коли вона пальцем провела під ними. І там, і там було написано «suno». Ага, зрозуміло, «світло», «сонце».  Я автоматично повторив:

— Суно.

Вона глянула на мене схвально. Стоп!! Але чому написи на латиниці?! Що це за жарт?! Чому не можна було звично написати на кирилиці? Не міг же я й цей очевидний факт забути?!

Не бачачи мого здивування, Натана склала свої малюнки докупи.

— Пона! – це вона, напевне, сказала «спасибі».

— Пона! – відповів я.

Та ні, мабуть, Натана сама так придумала писати на латиниці – заспокоївся. Натана  встала і сказала:

— Мі тава!

Мабудь, це «пока!» чи "до побачення!".

— Мі тава!

Натана покачала головою і поправила: "Тава пона!".

— Тава пона!

Поки вона йшла до дверей, я, дивлячись на її красиві ніжки, з задоволенням подумав: як правильно, що в цій клініці кожен медпрацівник носить халати тієї довжини, яку кожен вважає оптимальною для себе.

© Коваль Роман Юрійович, 2014