Як мене навчали алфавіту

Натана знову прийшла до мене. Показала карточку, на ній була намальована буква "А", і сказала... Звичайно, що "А". Тобто ми почали вивчати алфавіт. Далі показала "Е" - теж звучить як звичайне українське "Е". Потім "І" - звучить як "і". Далі "J"... Так що дійсно, всі пишуть на латиниці! Не може бути! Добре про це потім подумаю! "J" звучить як "Й". Далі вона показала "К". І сказала:

— Ка! Ка!

Ну, воно й зрозуміло! А як же може бути інакше?

Але карточку вона не положила. А сказала:

— Ґа! Ґа! Ка! Ґа! Ка!

Тобто цей знак можна вимовляти і як "к", і як "ґ". Дивина та годі! Далі "L" – "Ла". "M", "N", "O" - читаються так само як і в українській мові "м", "н", "о". "Р" - читається і як "П", і як "Б". "S" – і як "Са", і як "За". "Т" - "та", "да". "U" – "у". "W" – як англійська буква w, або як остання буква у слові "лев".

Ось і все. Лише 14 букв: a, e, i, j, k, l, m, n, o, p, s, t, u, w. Як можна обійтися такою невеликою кількістю букв?! І як я міг забути свій алфавіт?! Щось мені це не подобається... Якісь підозри лізуть в душу... Але все інше не змінилося. Колеги на роботі ті ж самі. Та й чому б вони були іншими?! Блін, а як там моя дружина? Після того як зі мною стався цей провал в пам'яті - я її не бачив. Чи знає вона де я? Треба їй зателефонувати! Ніхто ж мабуть не зателефонував їй! Вона ж мабуть хвилюється! Але як сказати їм це, коли я забув свою мову?! Щось треба придумати!

© Коваль Роман Юрійович, 2014