Вирішив вивчити міжнародну мову токі пона. Чому саме її? Тому що:

Хочу почати викладати на сайті листи, я б їх назвав "емоційні листи", напевно. Звідки я таке взяв? Прочитав книгу Джона Грея "Мужчины с Марса, женщины с Венеры".  В цій книзі говориться про те, що чоловіки і жінки говорять на різних мовах, нібито вони з різних планет - з Марсу та Венери. Через це вони часто не розуміють один одного. Це цілком природно, говориться в книзі, оскільки вони ніби вихідці з різних планет. Тому то й не розуміють один одного. Книга вчить розуміти мову іншої, зовсім не схожої на нашу рідну, планети. Піднімає вона також питання, що, на жаль, наші батьки не навчили нас розуміти мову іншої планети. Хоча це можна зрозуміти, бо наших батьків не навчили їхні батьки. І т.д.

Так ось такі "емоційні листи" допомагають зрозуміти іншу людину, навчають вірно виражати свої емоції. Внаслідок того, що людина виражає всі свої емоції, а не якусь одну - внаслідок цього вона отримує вирішення проблеми. Напишу про ці листи ще пізніше. Більш докладніше про них можна прочитати в книзі Джона Грея. Цей дядько :) пише розумні речі. В главі 11 "Умение выражать негативные чувства в процессе общения" говориться про написання «любовних листів» (я назвав їх "емоційними", щоб підкреслити універсальність цих листів, автор же більш розглядає взаємовідносини між чоловіком та жінкою, хоча щодо інших людей - родичів, друзів, колег, інших він теж говорить як їх можна використовувати. Однак ці листи універсальні, просто в різних випадках їх, можливо, треба використовувати по-різному. Про методи використання цих листів читайте в книзі). Якщо захочете - прочитаєте цю книгу. В цій книзі взагалі багато чого хорошого!

Так ось, викладу свій лист. Перший. Він до матері.

Люба мамо,
1. Роздратування, гнів. Я сердитий на тебе за те, що ти ніколи не могла мене зрозуміти правильно. Я в гніві, що ти завжди розуміла мене по-своєму, якось примітивно. За те, що вважала, що я або лукавлю, або проявляю слабкість, лінь, байдужість, егоїзм. Хоча все було по-іншому! Ти ніколи не могла зрозуміти моїх потреб, моїх психологічних потреб. Ти ніколи не підтримувала мене. Не підтримувала в моїх починаннях. Мене дратує, що ти більше любила критикувати, ніж схвалювати. Якщо ти і схвалювала, то всередині себе, але рідко, я не пам'ятаю цього, швидше ніколи не схвалювала мене вголос. Кажеш, схвалювала? Чому я не пам'ятаю цього? Може не щиро чи мимохідь робила це? А мені так необхідна була підтримка! Тому-то я і не підтримував тебе - бо ти не підтримувала мене! У мене не було позитивних прикладів такої підтримки, мені не було з кого брати приклад!
2. Сум, гіркота. Сумно, що ти не надала мені такої підтримки! Гірко, що я так і не навчився у тебе цьому. Мене постійно це зачіпало! Мені здавалося, що з твого боку в мою сторону був тільки сарказм, а не схвалення або підтримка. Мені хотілося почути від тебе підтримку, а не іронію.
3. Страх, боязнь. Я боюся, що, не навчившись підтримки від тебе, я не навчився надавати її і сам, не навчився отримувати підтримку від інших, не навчився, якщо мені надають підтримку - сприймати її правильно і використовувати з користю. Я боюся, що так і не навчуся цьому, що це стане проблемою в моїх відносинах з іншими людьми. Боюся, що через це і тобі не зможу надати належної підтримки, тому що я не вмію, не навчився, ти мене не навчила, не показала належний приклад. Боюся дуже, що не зможу сам навчиться цього ніколи! Я побоювався і побоююся ділитися з тобою почуттями - раптом ти мене відштовхнеш.
4. Жаль. Мені бентежило завжди, що ти мене не підтримуєш. Я завжди внутрішньо, через якісь соціальні гени знав, що підтримка мені потрібна, що вона потрібна всім людям. Але, на жаль, ти мені не надавала її, і я починав думати, що в підтримці є, напевно, щось неправильне. Щось навіть нехороше, що це неправильно, нерозумно, небезпечно. Я починав боятися підтримки, і боятися надавати її комусь іншому. Хоча у мене завжди було прагнення надати підтримку і бажання отримати її самому, Але я не знав чи правильно це, не знав, як це робиться правильно, не знав, якщо я почну робити її на свій страх і ризик, чи не зачепить це тебе, інших людей, чи не ображу я когось. На жаль, у мене виникли такі стереотипи. Шкодую, що ти не отримуючи підтримки від тата, не вважала, що вона потрібна нам, все ж.
5. Любов. Я люблю тебе. Я розумію, що ти завжди дуже стомлювалася, тато тобі ніколи не допомагав. Я розумію, що ти й сама ніколи не отримувала підтримки від батька. Не отримувала підтримки, напевно і від своїх батьків, матері і батька. Ти і сама, напевно, відчувала подібні з моїми почуттями почуття. Ми стали всього лише ланками в одному непривабливому ланцюгу. Я хочу зробити наступну ланку ланцюга більш хорошою, починаючи з мене, і хотілося б і тобі допомогти також, щоб навчитися і навчити підтримувати. Підтримувати інших, та й себе теж. Я знаю, що ти завжди нас дуже любила, завжди хотіла нам кращого, що завжди бажала нам всього хорошого і хотіла, щоб у нас все було добре. Я дуже тобі вдячний за це! Ти завжди намагалася зробити якнайкраще для нас, ти жертвувала собою, терпіла тата, і намагалася незважаючи ні на що жити з ним разом, одна з причин була в нас, ти вважала, що так , імовірніше, буде краще для нас. Ти поміняла цю думку, але раніше ти вважала, ймовірно, так. Ти теж не вміла надавати підтримку, тебе також не навчили цього, я розумію. Я прощаю тебе, як би пишномовно це не звучало, тому, що я продовжую робити ті ж помилки, що й ти, щодо тебе, дочки, Юлі. Я також не вмію! Також не навчився. Так чи вправі я звинувачувати? Напевно, маю право, а потім зрозуміти і пробачити. І якось навчиться самому. Я ціную тебе за всю турботу, яку ти нам надавала. І незважаючи на твої помилки, я знаю, що по-іншому ти не могла. І ти робила все що вміла, чому змогла навчитися, у тебе ж теж не було вчителів у цьому питанні.
Люблячий тебе син.
P.S. Я хотів би від тебе почути таку відповідь: "Я люблю тебе дуже, сину, і мені дуже хочеться надати тобі підтримку, і завжди хотілося. Але я не вміла цього робити, була пригнічена своїми проблемами з чоловіком. Але я хочу навчитися цього зараз. Давай разом спробуємо це зробити, поправляй мене, якщо я якось не так реагую. я хочу більше довіри до тебе і від тебе до себе. я хочу, щоб ти мені довіряв, а не боявся. Не боявся, що я не зрозумію тебе , що почну засуджувати тебе за твої почуття і назву егоїстом, не хочу висловити іронію чи поблажливість в твою адресу. Щоб ти, таким чином, не відкинув мою підтримку. Я б хотіла правильно підтримувати тебе, навчитися цьому зараз, щоб і далі мати можливість підтримати тебе правильно в твоїх починаннях і намірах, щоб ти, не відкинув мою підтримку і прийняв її з вдячністю. Я хотіла б навчитися цьому. Я говорю цілком щиро і серйозно».

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!

Дійсно, красиво писав Шевченко! Хоч я й не є 100%-прихильником Шевченка, можливо через його кричущий реалізм, який без попередження просто бере тебе й кидає  обличчям у багно реалій. Можливо, в наш час так і потрібно робити.  Але часто подобаються мені його красиві романтичні рядки. Як, наприклад, оці. Хоча вони вирвані із контексту, а це не зовсім правильно. Погані люди й погані політики та політологи, лжевчені та лжекритики користуються таким антиморальним прийомом, тобто виривання з контексту, який межує з ганебною брехнею. Але прошу вибачити мене, Тарасе Григоровичу... Ці рядки вирвані з контексту, без контексту вони позбавленні настрою протесту та боротьби з несправедливістю, без контексту вони набули шарму милого романтизму. Читач, який ніколи не читав цього твору, подумає, що далі у цьому вірші видатного поета буде йтися возвеличення письменницької праці чи просто величчі української мови. Ба, ні. Далі йде туга, туга за справедливістю...

То ж я анітрохи не призменшую, свого гріха, що як і багато інших вирвав рядки з великого твору, але ж такі красиві рядки, що не можна було не спокуситися і не розглядати їх також окремо!

Але до чого я веду? Є у мене мрія... Так мені хочеться майстерно володіти словом, не лише писемним, а й усним, щоб ці рядки були б хоча  хай і далеким, але описом моїх розповідей, моїх діалогів та монологів та інших усних, та й писемних, творів!

Подивився фільм "Зоряний шлях, фільм" (1979). Сподобалося. В "оригінальному" серіалі "Зоряний шлях" (про зоряні подорожі людей 23 століття) знятому в 1968 році комп'ютери працювали на карточках і з допомогою лампочок, дисплеїв у них не було.  Комп'ютерна індустрія в семидесятих роках ХХ століття зробила великий крок – такий же крок "зробили" і герої фільму під назвою "Зоряний шлях, фільм"(знятому уже в 1979 році) - перейшли від комп'ютерів на карточках та лампочках до комп'ютерів на клавіатурах та дисплеях.

Отож, в 1968 році фантасти не могли ще передбачити створення сучасних нам комп'ютерів. Космічні подорожі люди передбачували давно, а от розвиток комп'ютерів - передбачити не змогли. 

Коли Бог створив людину, то запитав її, ким вона хоче бути. Людина була ще молодою і недосвідченою і тому від такого питання дещо розгубилася і сказала: "Я не знаю ..." Тоді Бог взяв людину за руку і повів до моря. Підвівши його до берега, Бог показав йому на раковини, що лежать на дні морському, і сказав:

— Якщо хочеш, ти можеш вибрати собі життя раковини – будеш перебувати на самому дні, серед мільйонів таких же, як і ти, і їжею твоєю буде тільки те, що занесе тобі течія.
День твій сьогоднішній буде схожий на вчорашній, і все життя твоя пройде без ризику і потрясінь.
Ні перемоги, ні поразки не будуть хвилювати тебе. Весь час ти будеш лежати на дні, лише відкриваючи й закриваючи стулки. І так з ранку до вечора: відкривати, закривати, відкривати, закривати ...

... Показавши людині життя раковини, Бог повів людину в гори. І там, високо в горах, вказав йому на гніздо орла.

— Але якщо хочеш, ти можеш вибрати собі це життя.
Ти зможеш парити так високо, як захочеш, зможеш жити так, як захочеш, зможеш досягати найвищих вершин, і на вершинах цих ти зустрінеш лише небагатьох таких же, як і ти.
Ти сам будеш визначати, куди і як тобі летіти, і ціною всього цього буде те, що ніщо і ніколи не дістанеться тобі просто так.
Ти можеш вибрати і це життя, якщо захочеш ...

І з тих пір з'явилися на світі люди, які обрали для себе життя раковини ... і небагато, які обрали для себе життя орла.

Сьогодні маю розказати казку. Розкажу її тут. Заодно перевірю як я її запам’ятав. Але буду вставляти свої різні коментарі, може дещо зміню - для цікавості. Казка російська, але буду перекладати на українську.

Жили три брати. Два розумних, а один дурак.

    Цікаво, чому росіяни так люблять дураків? В багатьох казках у них дураки - позитивні головні герої.

Ось вирішили вони поїхати в ліс по дрова. Нарубали вони дров, вирішили перепочити, а заодно і пообідати. Засипали в горшок каші, кинулися - а вогню-то в них немає. Добре, що рядом була пасіка. Старший брат вирішив сходити попросити вогню.

— Дай мені вогню, дід!

    Я так зрозумів цей дід – охоронець пасіки.

— А ти мені спершу пісню заграй!

— Та не вмію я грати.

— Тоді станцюй танець!

— Та не гаразд я танцювати.

— А якщо не гаразд, то й не дам тобі вогню!

    От вреднючий дід! Хоча воно й зрозуміло – дідові нудно самому на пасіці.

Вернувся брат ні з чим. Вирішив середній брат сходити до діда.

— А дай-но мені вогоньку, діду!

— А ти мені спершу станцюй!

— Та не вмію я танцювати.

— Ну, тоді казку розкажи.

— Добре.

І розповів брат казку. Але й тоді не дав дід вогню, захотів ще казки. Розповів другу казку середній брат, потім третю, четверту. Але ніяк не уйметься дід, хоче нову й нову казку. В кінці-кінців надоїло це все брату і вернувся він теж з нічим.

— Ех, брати-брати! Що ж ви так! Розумні ж, а вогню принести не змогли! Давайте я піду до діда!

І пішов до діда молодший брат.

— Здоров був діду!

— Ми й здоровіших бачили!

— Дай мені, будь-ласка, вогню!

— А ти мені станцюй спершу!

— Та не вмію я танцювати.

— Ну, тоді казку розкажи!

— Оце інша річ, це по мені! Сідай-но, діду, напроти мене, уважно слухай та не перебивай! Якщо переб’єш, то так і знай - перерву розповідь, візьму вогонь та й піду додому!

— Добре!

— Була у мене ряба конячка. Їздив я на ній по дрова. От один раз зібрався я по дрова до лісу. Осідлав конячку, тупор засунув за пояс і поїхав. От конячка скаче – "Трук! Трук!". А топор ззаду конячку по спині - "Стук! Стук!". От стукав, стукав, поки відрізав конячці зад. Так я потім на передку ще три роки сказав! А потім випадково зустрів задок від моєї конячки на лузі, він травку щипав. Я його зловив і пришив до передка. Так я потім ще три роки на конячці скакав! Слухаєш, дід?

— Слухай, світ!

— От одного разу поїхав я в густий ліс. І натрапив на височезний дуб. Вирішив я забратися на самий його вершечок. Ліз-ліз, поки добрався до самого неба. І пішов я мандрувати небом. Там теж люди живуть. Побачив я базар. Зайшов на ціни подивитися. Дивлюся, а там худобина зовсім дешева, а ось комарі та мухи дорогі. Я швидко назад до дуба, зліз вниз та й наловив два мішка мух та комарів. Вернувся назад на базар та й міняю муху й комаря на корову й теля. Ось так наміняв ціле величезне стадо, що й не можна було й перерахувати. Погнав я худобину назад до дуба. Коли дивлюся – а дуб хтось спиляв. Як же я тепер вниз спущуся!? Сів я, похнюпився, почав думку гадати - як же мені спуститися вниз. Та й придумав. На жаль, прийшлося мені порізати всю худобину, зробив я довжелезну вірьовку. Та й почав спускатися вниз. Слухаєш, дід?

— Слухаю, світ!

— Але не вистачило мені довжини вірьовки, завис я над землею повище ніж твій шалаш. А зістрибувати боюся. На щастя рядом мужик овес віяв. А полова вверх летіла. Я полову ловлю та й вірьовку плету. Але тут почався сильний вітер. Мене почало розхитувати із сторони в сторону, із Москви в Пітер. От вірьовка з полови не витримала і впав я в саме болото. Почало мене в трясовину затягувати, затягнуло по саму шию. Хочу вибратися, а не можу - на голові качка гніздо звила. Тут до болота унадився борсук. Я його за хвіст хап, він біля мене був, і закричав на нього: "Тю-лю-лю-ляй!" Ось він мене з болота і витягнув. Слухаєш, дід?

— Слухаю, світ!

Бачить брат, що погане діло - дід уважно слухає, договір не порушує. Розпочав брат іншу казочку.

— Мій дідусь на твоєму верхи катався!

— Ні! – закричав дід, – Це мій на твоєму верхи катався!

А брату це й треба було. Взяв він вогню і пішов до братів. Розвели вони багаття, засипала в горшок круп, поставили кашу варитися. Ось поки каша не звариться - поки казочка далі й не продовжиться. А тому поки що все!

Тяжка штука - сварки! Воно то й зрозуміло - грошей не вистачає катастрофічно! Але можливо потрібно приділяти більше уваги своїй половинці. Треба б переглянути книгу "Чоловіки з Марсу, жінки з Венери". Мабудь, я зовсім забув те, що там вчили. Складна штука - відносини! Ми ж зовсім-зовсім різні!

Прийшов додому... Сусідка міняє двері - я спробував телевізор та інтернет чи працюють, чи бува не перерізали проводи. Працюють. Добре... Сів до сайту - написати цю статтю. Витрачаю час :(  А потрібно поїсти. Та тренувати казку. Я повинен завтра на курсах риторики її розповідати. А вона ще далека від не те що ідеалу, а від нормальної якості.

До речі, потрібно ще готуватися до колективного спору на завтра з викладачем по темі "Пізні шлюби - правильно чи ні?". Ми повинні захищати пізні шлюби. Так, а що по цьому питанню є в інтернеті?

Після 30 подружжя свідомо робить свій вибір. Маючи деякий досвід подружжя в стані піти на поступки один одному,  у них хватає розуму не "ламати" іншу половинку під себе, а сприймати її (його) таким як вона (він) є.

Чим пізніше жінка вступає в шлюб - тим більше у неї шансів прожити щасливе і довге життя з одним чоловіком. Про це заявили вчені із Шеффілда.

Американські соціологи встановили, що жінки з вищою освітою, які вийшли заміж після 30, заробляють набагато більше ніж ті, що вийшли заміж в 20 чи раніше. Також чаще всього щасливими себе відчувають ті, хто вступив в брак після 30, незалежно від статі. 

Ось таке пишуть в Інтернеті. Ну, добре, треба йти їсти, ато з голоду помру. Та ще й казка мене чекає.

Так тяжко працювати, одержуючи менше половини зарплати! Якої ні на що не вистачає! Та й цієї можуть не дати в слідуючому місяці. Це просто в ступор вганяє!!!

Ось створив сайт. Чомусь він мені подобається. Дизайн в нього приємний! І досить корисна штука! Дійсно, маючи в голові таку силу-силену думок, по-дурному було б їх розтрачати надаремне. У мене завжди була тяга до написання статтей, журналістської діяльності. Я чомусь не пов’язав життя з цією професією, на жаль. Але то може й на краще, ато напевне давно мене мабуть вбили б за якійсь недоречні для кримінальних політиків статті.

Думки повинні жити! Не знищуйте думки, якщо вони прийшли до Вас!